вірші

Коли розкрились квіти на каштанах,
Мов янголи, махаючи крильми,
Пішли дощі – невпинні і жадані,
Накривши землю теплими грудьми.

Згадалося про затишок у домі,
Де скло у вікнах весело блищить,
Про книги нерозкриті й невідомі,
З якими трохи б можна відпочить.

Про лампу старовинну, що заснула
Між стелажів із книгами й картин,
Нагадуючи щемко про минуле,
Висвічуючи танці павутин.

Вогні яскраві в вікнах, що навпроти,
Вночі бувають десь на тиждень раз –
Тут люд робочий і вогні в суботу
Говорять, що усе у них гаразд.

А в мене квіти і весела скатерть.
Дощ зупинив веселий рух годин.
Пуста у церкві, що навпроти, паперть.
І сниться сон. І сниться сон один.

Один той самий, введений у дійсність.
То сон, то дійсність, потім каяття.
Усе разом і створює це дійство,
Цю драму, що і є саме життя.