вірші

Хто ви – лісові дзвіночки чи лугові тюльпани?
Дзвоники, бо очі ваші дивляться вниз
І пелюстки тонкою ниточкою зшиті між собою.
Тюльпани, якщо розглядати одночасність
Вашого життя з однойменними родичами.
Дзвоніть, мої дзвоники, весняні квіти
Пори шкільних іспитів сільської школи.
Дзвоніть, дзвоники з мого дитинства,
З моєї юности, з мого спокою,
З моєї захищености, з моєї надії,
З моїх сподівань, з моїх бажань,
З пори, коли була моя мама,
З тієї пори, де розгледіти сьогоднішній день
Я ще не вміла.
Кожного травня я шукаю на вулицях міста бабусю
З бордовими букетиками,
Розставляю їх по всіх кімнатах в усі вази,
І розмовляю зі своїми дзвониками,
Походжаючи між букетиками, ніби на лузі,
Замість того, аби якось добратися до того лугу.
Але ТОГО лугу вже немає,
А іншого я не впізнаю і не визнаю за свого.
Імітація. Ілюзія невідомості.
Ілюзія минулого без наявного сьогодення,
Тобто без бачення свого майбутнього,
В якому я прожила вже багато літ,
І в якому живу сьогодні.
Імітація майбутнього щастя.
Спогад про щастя минуле.
Спогад про справжнє,
Яке тоді не виглядало суттєвим.
Антураж, атрибут, дрібниця...
Дзвоники замість розкішник троянд
За відсутности оранжерей і базарів.
Справжність, якої вже не буде ніколи.
Дзвоники моєї радости...