вірші

Хто хоче – нехай мене судить.
Надкусить і з хлібом поїсть.
Взяла й полюбила! І буду!
Любити – це краще, ніж злість.

Так високо й щедро, без міри!
І серце велике, й любов.
Судить хіба іменем Віри –
Мене чи запалену кров?

Одна, всім відома, дорога,
Всі знають, куди нас несе.
Судити – то іменем Бога.
Так він же – Любов! От і все.

А значить, любов непідсудна.
А значить, безгрішна й свята.
Хтось скаже: як легко все... Трудно!
Але – найчистіший кристал.

Не смію бодай доторкнутись –
Хоч хочу! – йому до руки.
Не смію при ньому здригнутись –
Він в світі єдиний такий!

Не зможу я голову русу
Притиснуть його до грудей –
Я очі підняти боюся!
І голос, не знаю мій де.

Хоч ніжність моя – захлинаюсь –
Покинула вже береги –
Як мумія, чемно вітаюсь,
А стіни пливуть навкруги.

Не відьма, хоч очі зелені –
Як відьму, в багаття жбурнуть?
В багаття з оранжевих кленів?
Такі ж у багатті й живуть!

Наповнені, щедрі, багаті,
З очима, мов сніп вогняний, –
Вони і самі, мов багаття, –
Багаття горить без вини.

Люблю! – бережу його, значить.
Безмежно – не значить без меж.
Але...хоча б іноді – бачить.
І чути – хоч іноді – теж.