вірші

Ішли дощі. І я під них мовчала.
Услід за Вами геть пішли слова,
Знайомі вже. А інших не стрічала.
Трава висока. На весь світ трава.

А серед неї – чисте й ніжне диво, –
Маленькі квіти – білі зірочки.
Дивлюсь на них – вони такі щасливі –
Як можна їх складати у пучки?

Але маленький я стулю – для серця.
Притисну, мов рятунок, до грудей.
Не сердься, о, природо! Лиш не сердься.
Мені до серця ця краса впаде.

Немов пташа беззахисне з гніздечка,
Впаде і не розіб'ється душа.
Вона вже знає – осінь недалечко.
Навіщо ж так у неї поспіша?

Я не встигаю навіть озиратись,
Хоча б мигцем, хоч через раз, – назад.
І правильно. Ще б встигнуть закохатись
Іще раз в Вас. Немов в осінній сад...