вірші

Гроза шепоче щось півночі,
І дощ, мов срібло, випада.
І ти грозу спитати хочеш,
Чому така ясна вода?
Хитнеться світ, мов тінь від лампи,
Коли ти кинеш телефон.
І ніч простягне довгі лапи,
Мов горло, стиснувши плафон.
Це те, чого не може бути,
Прийшло й благально зазира
Ув очі, де вже все забуте,
І скаже: просипайсь, пора...
Пора – це я любов’ю звуся,
А ти так довго впізнаєш,
Немовби колір дзиґи в русі,
А як впізнаєш – не береш.
Ти ще боїшся все спочатку,
Ще пам’ятаєш інший біль,
Але довірливим дівчатком
Його ім’я шепочеш: мій...