вірші

Буває так – коли ніщо не кличе,
Коли байдужість – подруга свята,
Раптово кинеш погляд на обличчя,
І відлетять кудись твої літа.

Стаєш смішна і щира, мов дитина,
І молишся: нехай мене мине,
Нехай щось вище до ції людини
Мене, немов пір’їну, не жбурне.

Заціпенієш, зрозумівши раптом,
Що саме зараз, саме в оцю мить,
Ніякі мури і ніякі грати
Тебе уже не можуть зупинить.

Ти навіть не запитуєш у себе,
Що сталося, як сталось і чому?
Але твоє життя й найвище небо
Належать не тобі вже, а Йому...