вірші

Місто байдужих манекенів

Мовчить природа
Вам не треба боятись
Вночі палила дві свічі
Озирніться. Не ідіть так просто
Морозний вечір і морозна ніч
Прикипіла до снігу очима
Так сталося, так вже склалося
Буває так – коли ніщо не кличе
Щось невидиме, щось сильніше
Говоріть ще довго
Коли забуду голос і обличчя
Звичний дощ в новорічну ніч
Ваш вік не має жодного значення
Ще залишились дикі острови
Нічого, крім тепла, в руках моїх
Драма, що пишеться на очах
Перепрошую Вас
Такий серйозний – що то за думки
Руку на лоб – пече
Зима сніги снує
Вже неважливо, де той день і час
Спасибі долі, що в моїм житті
Зустрілися. Очі вниз
Щасливих вихідних!
Така біда – ні кладки, ані броду
Паперу стосики не кидаю в куток
Ще буде все. Весна настане знов
Початок розмови – радість
Глянеш у місто
Ранній ранок
Я хочу плакати!
Горіли свічі дико
Виходжу на зцілення
Щасливі сни збуваються під осінь
Годинник цокає
Вже й небо фіолетове
Це правда – ніколи-ніколи
Коли ти не відчуваєш
Звір – звіринець
Коротка радість, мов висока хвиля
Я хочу Вам подарувати світ
Зачарована Вами!
Очима – в синіх небесах
Вітер шепоче Ваше ім’я
Вже сад старий
Я навіть рада
Тільки б доторкнутись до руки
Дякую за подив, за натхнення
Ніколи!
Спочатку час очам
Нічого й ні про що Вас не прошу
Нічого не буде
Струною скрипки не заговорю
Між нами земля і небо
Завжди й в усьому
Ніякої печалі! Смутку теж!
Хіба життя – така струнка вже гра
Як добре, що обманювать не треба
Збігла кава ранкова
Чоловік із сонячного сяйва
Світла, осяйна моя людина!
Я Вас люблю! Колись це все мине
Хто хоче – нехай мене судить
Надворі біло – кольором розлук
Щось є у Вашій посмішці магічне
В цім почутті таки немає краю
Дороги замітає ще і досі
Ніхто не вміє гратись, як оцей
Розчарування в людині
Думки зависли, наче сніг на гілці
Я хотіла говорити з Вами

Важко повірити в щастя
Доки іще лежать сніги
Навпроти сяйва Вашого сиджу
Серед буднів, сірих, мов ропа
Що ж, мені любити Вас не можна
Ви, мабуть, чули
Це зовсім не те саме
Пустеля, друже мій, така дзвінка
Вогонь облизував потроху
Бо люди розучилися любити
Трійцю люблю
Тремтіло тіло, наче павутина
Хто ви – лісові дзвіночки
Червневий день почався
Роки побігли, як весняні води
Щось зойкнуло в моїй пустій душі
Гроза. Субота. Вечір. Манускрипти
Невже цей шелест означає
Натиснуть спогади
Все складно так
Тривожно. Боязно
Гроза шепоче щось півночі
Різдвяні квіти
Мороз, наче гномик
Я подумала знову
І посмішка зникне
Чекала Ваш дзвінок
Сніг летить на печальну постать
Казковий день, казковий світ
Така хурделиця, що жах
Така пора зелена і ясна
Це, мабуть, вік
Пройшли дощі червневі
Ваше оксамитове літепло
Розкажіть мені про себе
Все спочатку
Що я скажу Вам?
Так сонячно, так красиво
Ішли дощі. І я під них мовчала
Розквітло небо в райдуги вінку
Важко любити
Між люду так тісно!
Ішли дощі, осліплі від осоння
Що маєш за щастя?
Гілка сухого чебрецю
Коли розкрились квіти
Вітер збиває з ніг
Я хотіла небагато вкрасти
Я страчувала ніч
Було не треба – я не брала ручку
Ось тут ішла шляхетна панна
Має бути блокнот під рукою
Так може статись
Ми думаєм, що літать
Так багато справ незакінчених
Гойдають дерева не листя
Я сміюся. Голосно. Щасливо
Ревла, як дитина
Мої губи Вас не пам’ятають
Що за поле – немов бірюза
Танець був більше швидкий
Цього просто не може бути
Усе вертає на круги своя
Погляд випадковий і – сніжинки
І не розродиться ніяк
Подивіться на останній сніг
На сніжинки дивлюся прозорі
Узимку вечір ранній
Ну ось і все. Розчарування
Те, що зірвалося з пера
Моя книга, як лист