вірші

Я пам’ятаю дні. Вони були страшні.
Страшні були ті дні і місяці останні.
І все то був не сон. Якби ж то все вві сні...
Але то був не сон. Я пам’яттю вже стану.

Отак уся, як є – я пам’ять во плоті.
Нічого не змінити – ця пам’ять із печалі.
Все далі й далі дні. Все ближче дні оті.
І я свою судьбу все ними визначаю.

Хто б так усе, як є, про мене зрозумів –
Нема таких. Нема. Нема таких зі мною.
Таких нема ніде, хто б справді це зумів.
І через те сама свої я рани гою.

Я пам’яти вулкан. Потік. Гаряча сталь.
Вірніше, я уся – розплавлене каміння.
До стану рідини. Прийди і поруч стань.
Навчи хоч щось уміть. І забери невміння.

Убий в мені цей файл. Убий в мені усе.
О, як хотіла б я почати все спочатку...
Але несе вперед, судьба вперед несе
І вже не буду я малесеньким дівчатком...