вірші

Вже й справи наче впорала усі.
І на вгороді овочі зібрала.
Прощай, село! Приїду навесні.
Вже від меча турбот міських до рала.
Який тут спокій! Запахи багать
Бентежать душу й зір. Приємно наче...
І сісти б в трави, й ноги підібгать,
І задрімать. Та син подума: плаче...
Стомилось тіло. Але то пусте,
Бо відпочили голова і нерви.
Росток надії тут лиш проросте –
Чуття людські в мені іще не вмерли.
Тож не прощай – до зустрічі, село!
Відбудем осінь нарізно і зиму.
Було моє дитинство тут, було.
Була я тут безжурна і щаслива.
Я знаю: не чекаєш ти мене.
А чи чекаєш? Маминим садочком,
Будиночком (хай зло його мине),
Й над мамою малесеньким горбочком.
Я не лише сюди по картоплі
Приїду ще, хоча і це важливо, –
Великі біди забувать й малі,
І душу лікувать хоч косо-криво.

Лиш пам’ять не вдається лікувать.
Нічого я не вмію забувать...