вірші

Великі, бездонні, темно-сірі очі
Дивляться на мене здивовано,
Бо син мій не може збагнути,
Чому я дивуюся?
Чому я зачудовано дивлюся
На мою малу дитину,
Яку щойно ніби носила на руках
І дуже-дуже це любила –
Носити на руках його, малого –
Ще ніби вчора,
А сьогодні я зводжу очі, ніби до зірок,
Щоб зустрітися з променистими очима
Мого малого сина...
Час...Як він летить реактивно,
Я не встигаю вже ставити зарубки
На одвірку дверей вітальні...
Синку, як швидко ти виріс,
А я нічого-нічого
Не встигла для тебе зробити...
Я не перечитала тобі ані казок,
Ані чудових книг дитячих,
Я не доспівала тобі колискових –
Ти тепер засинаєш пізніше за мене...
Мене валить з ніг важка життєва втома,
Ніби кожного дня хтось прив’язує
По каменюці до моїх ніг,
До моїх рук,
І я мушу все те тягти за собою,
Куди б не йшла, що б не робила...
Я нічого не встигла,
А ти вже виріс, синку.
Вже скоро настане час,
Коли ти муситимеш
Щось робити для мене,
А я нічого для тебе не встигла...
О ні, час плине тільки в ліричних піснях,
А в житті він летить,
Летить, мов зламаний міжзоряний лайнер,
Що мчить прямо до Сонця,
Приречений на загибель його тяжінням
І траєкторію змінити неможливо...