вірші

В Європу? Так! Атож, кажу, в Європу.
Повільним кроком, підстрибом, галопом –
Але туди, туди...
Там свято повсякдень, немає буднів,
Вогні розкішних міст ночами будять
Повільний рух годин.
Там із дверей маленької кав’ярні
Поет замислений виходить. Він прегарний.
Він має, де піти.
Його прозорий вірш про ніжну німфу
Схвилює кров і підігріє лімфу.
Він геній. Він святий.
Він може щось писати на серветці,
Вишукуючи щось нове в абетці,
І випити води.
І що ж це діється у тому світі, боже,
Його ніхто не буде там тривожить –
Сидить собі й сидить.
А тут в моєму провінційнім місті,
Де забігайлівки рядками, мов намисто,
Він, мабуть би, упрів,
Але й тоді з дверей кафе амбали,
Нахабні в своїй суті вишибали,
Дали б йому між брів.
Що смів він на поріг поставить ногу
Без гамана набитого, тугого,
В задрипане кафе,
Яке завмерло в непринадній позі
Двох гамірливих вуличок на розі
З губами відкопиленими: "фе!"
Які там вірші! І яка серветка!
Невміло стогне там кордебалетка –
Дурна та молода.
Вгодовані, мов для зарізу вівці,
Молодики – "новітні" українці, - гикають п’яно:
"Водки ще подай!"
В кросівках і в костюмах тренувальних –
Це вищий шик, це модно й небанально, –
Заходять в ресторан.
І вишибали в дверях зависають,
Із трепетом "приветствуючи" сало,
Бо в сала є гаман.
Ох-хо-хо-хох, собі кажу. В Європу?
Хоч підстрибом, алюром чи галопом...
...Та не смішімо світ.