вірші

Той самий ліс. Оголений, німий.
Якийсь чужий – та все одно той самий.
Пізньоосінній ліс. Мовчать громи,
У стовбури уткнулися носами.

І так поснули мирно до весни.
А він стоїть, тримає таємницю.
Його думки, так само, як і сни,
Розгадувати людям не годиться.

Періщитимуть тисячі дощів,
Шмагатимуть його тонке обличчя.
І в заростях ожинових кущів
Маленька пташка мирно весну кличе...