вірші

Така осіння самота – в’язка, застигла.
І павутина відліта, немов хтось вигнав.
Така осіння самота самодостатня!
Любовно пещена вона, мов квітка хатня.

Не зовсім листя жовте ще. І не зелене.
Ледь-ледь обтрушене дощем, летить на мене.
І до обличчя прилипа, немов чийсь ляпас.
Невміло робить перші па, мов танець – напасть.

Оця осіння самота – пора депресій.
Така затята німота усіх конфесій
В моїй розділеній душі на сфери впливу –
Навіть не хочеться грішить без супротиву.

Байдужість в білому плащі все огортає.
Хоч би вже швидше йшли дощі – й такі свята є.
А так довкруж ні се, ні те – якесь безчасся.
І далі все мене несе судьба від щастя.