вірші

Так музика брела. Брела і все.
Мов п’яна жінка, в місті заблукала.
Очима – запітнілими дзеркалами –
Мов лялька, глипне. А тоді трясе
Рукою ніч, мов дерево в саду.
Плоди налиті важко впали долу.
Під язиком – таблетка валідолу
І голова в осінньому чаду.
Це все роки. Вона молодша, так.
А я гадаю, що вона цинічна.
Її вітаю надто лаконічно
І слухаю неввічливо, відтак.
Але ж це музика! А якщо так – душа!
А якщо так – свята! Її плекало
Таємне безкінечности лекало
З біблійною підступністю вужа.
А я сліпа. Глуха. Немолода.
Я просто не доскочила. Не встигла.
Не розпізнала, негнучка й застигла.
Вона ж без кольору. Прозора, як вода.
Куди вона від мене подалась?
Шукати в цьому місті справа марна.
Це я, мов п’яна. П’яна й незугарна.
Я з нею нерозумно повелась.
Шукаю музику. Ходжу з кінця в кінець
Брудної вулиці, де ліхтарі розп’яті
Потворні тіні кидають лапаті
І пошук тільки зводять нанівець.
Але ж вона брела отут колись!
Вона ж таки підходила до мене.
А я й сама, як і вона, шалена,
Її злякалась. Я злетіла ввись,
У щось своє заглиблена, звичайно.
Це виправдовує мою байдужість, звісно.
Але мені тепер без неї пісно.
Вернися, музико! Хоча б у мить відчаю...