вірші

Синові

Відвернулися люди – і рідні, й знайомі, й чужі.
Віддалилися всі – не наблизивсь ніхто і на йоту.
Ми лишились удвох. Ми удвох стоїмо на межі.
Ти – спасіння моє. Як раніш рятувала робота.

А тепер не рятує. Її, як такої, нема.
Та робота не може нас навіть якось годувати.
Розпач спить у кутках, а по центру кімнати – пітьма.
І ніхто! І ніхто не заходить до нашої хати.

Що пороблено з нами? Загинув за що Іудей?
З тими, хто в нього вірить, і з тими, хто вірить не дуже?
Що за сила така, що зробила з хороших людей,
Ні, не те, щоб поганих, а просто ніяких – байдужих?

То життя отаке – і, прикрившись знаменом оцим,
Оцим прапором ницим, вже ми не виходимо з кола.
А по колу – своє, лиш своє диким гласом кричить,
А чуже...ще й біда...докричатись не зможе ніколи.

То життя отаке...Тож удвох ми лишились, синок.
Ти – спасіння моє. Ми удвох, а це значить – ми дужі.
Та з усього на світі виносити треба урок –
Й на маленьке стебельце не можна дивитись байдуже...