вірші

Століття минають, немов одна мить.
В кишенях поета ніщо не бряжчить.
І плинуть, і плинуть похмурі віки –
В кишенях поета хіба мідяки.

А досвід поета і справді гіркий.
Він спалює душу – в кишенях дірки.
Висушує з тіла поезія кров,
А кожен поет животіє ізнов.

І кожен у злиднях вмирав, зазвичай,
Ховаючи в вірші болючу печаль.
Хіба що у вірші проскочить одчай.
Та ще на обличчі відчаю печать.

І горда відреченість в нього в очах.
Його перед світом придавлює жах.
І часто розчавлює, вітром зрива.
Поет – він не звідси! Спасіння нема...