вірші

«Спини мене, отямся і отям.
Така любов буває раз в ніколи.»
Ліна Костенко

Спини цю недозволену любов!
Лиш ти один її спинити в силі.
То, може, й краще, як підріжеш крила...
І, проводжаючи, мо’, й не відчую зримо
Не менший біль в очах чужого сина.
Ти підеш, а я більше не засну.
Я (вкотре!) прокляну свою весну.
Єдиний мій! Така судьба моя.
Як я хотіла бути не чужою!
Як я молила і благала долю...
І руки над тобою заплела –
Твоєю аж до нігтика була.
І от тепер я думаю: за що?
За що любов оця мене спіткала?
Щоб я пучечком вбитих нервів стала?
Нащо звучить нестримна ця осанна
Святим містком поміж добра і зла?
І, кажуть, не живу тепер – грішу.
Люблю тебе і вже втрачаю сили.
Чужий...Який чужий? Моє життя...
Найкращий мій і мій до болю милий...
А іноді такий охопить біль,
Що й щастя не бажається довіку.
Люблю тебе, чужого чоловіка,
І про одне молю тебе: вцілій!
Така моя, така чужа любов!
Яке безмежне зло! Яка розпука!
Та я востаннє простягаю руки:
Спини цю недозволену любов!
І розумом давно збагнула все.
То скільки ж можна, до якого стресу,
Іти тобі назустріч, мов по лезу,
Не викидати з памя’ти адресу,
Крутить себе, неначе патефон, –
Хай роздирає стіни телефон!
Не зойкнуть, не сплакнуть, не закричать.
І ніби й не розбитися на плесі,
А лише рани трохи зализать.
Прости мені мою любов страшну!
Ти мій, ти мій! Так близько до світання...
А я ж твоя Зоряночка остання –
Хоч хвильку на руці твоїй засну –
Прости мені й свою любов страшну...
Який тут гріх? Ти мій, а я твоя.
Одне для одного розкрилися й воскресли.
І знову йти до тебе, мов по лезу,
І руки над тобою заплести,
І знову не спалити всі мости,
Й ні перед ким очей не відвести...
...Прости і ти, супернице, прости...