вірші

Соромлюсь слів красивих, непростих.
Та і простих красивих теж соромлюсь.
Стою розгублена, стою ні в сих, ні в тих,
Запитую свій досвід і свідомість:

Чи знаю вже, як слід, усі слова,
Якими користуюся щоденно?
Що бачу я, коли кажу: трава?
Яка трава? Банально і буденно...

Я думала, що знаю сутність слів
І підібрати їх в розмові вмію.
Але тоді чому, немов в кошмарнім сні,
Мене не всі довкола розуміють?

Розгублююсь від цих нерозумінь.
Пояснюю, як можу, що сказала.
Ну ось, конфлікт. Серед своїх невмінь
Стою, мов серед клунків на вокзалі.

І думаю, ну як же їх нести?
Вони й мої, та в дві руки не влізуть.
А вихід очевидний і простий –
Узяти найпотертішу валізу –

Оту, котру тягла усе життя,
І все, що дороге, туди складала,
І без надриву, хекання й ниття
Нести й мовчати. Ось усе й владнала.

А замість слів – простий і дружній жест,
Проста й нехитра посмішка назустріч.
Боюся слів. Але не можу вже
Словами-клунками себе тепер не в’ючить.