вірші

Розливаю туман у високі бокали прозорі –
Будьмо! П’ємо до дна – це єдине, що вічне – туман.
А на дні, може, знайдемо кимось розсипані зорі,
І коли то омана – все одно, з найдивніших оман.

Це була таїна. Таїна, ніби перше причастя.
По коліна бреду в цій долині, долаю туман.
І безмовно кричу повним голосом дужим: це щастя!
Що живу, що іду, що зі мною оцей вітрюган...