вірші

Порізало ступні п’янке татарське зілля
І по обличчю б’є свавільний верболіз.
Навіщо ці рядки дарує надвечір’я,
Коли вони не в силі порятувать від сліз?

Неділя, понеділок і свято – все буденно.
Все той же сірий відчай пройма і обійма.
Чому все так одвічно буденно і злиденно?
Чому мені і в літі все бачиться зима?

Облиш мене, печаль, нехай обсяде спокій.
Нехай я засміюся безжурно і тоді
Мені всміхнеться день, сріблястий, синьоокий
І трави щось прошепчуть – ласкаві й молоді.

...І загорівся день на поверсі горішнім.
Там серед пилу й тиші печалі всі кишать.
Так само плаче там сумна трава торішня
І я не маю сили нікого вже втішать.