вірші

Оце вже й осінь. Осінь золота.
А ніби літо, зовсім ніби літо.
Це бабине – ота пора свята,
Коли у баби підросли вже діти.

І в дзеркало вглядається пильніш –
А, може, ще й підправити щось вдасться...
Шугає думка: хай не буде гірш,
Бо вже дістала доля, хай їй трясця.

А літо бабине все павутину тче,
Обплутує і руки, і обличчя.
Та павутина – час. Пливе-тече,
І з кожним днем зими дихання ближча.

І баба в дзеркало іще разок зирне,
З обличчя хоче зняти павутину.
А думу думає одну і про одне –
Хай про дорослу, але, все ж, дитину...