вірші

О, я тепер не та.
Від гомону міського
Я глухну і німію
У рідному селі.
Бо тут тепер нема
Й озватися до кого.
І заступають небо
Моркви і картоплі.

Бо на короткий час,
Що вириваюсь з міста,
Складаю довгий список
Нагальніших робіт.
Була колись метка,
Бо я з сільського тіста.
А зараз й на хвилину
Не вийду до воріт.

Невже ті бур’яни,
Що виросли стіною, –
(село моє далеко,
й не маю я слуги), –
Невже ж бо владарюють
Вони вже наді мною,
Що, окрім них, нічого
Не бачу навкруги?