вірші

Не вірю в цей зелений листопад.
Щось в ньому неприродне і брехливе.
Немов мале дівча зіграло хтиво
Свою дорослість тридцять літ назад.

Ще мусить бути золото дерев,
Стійкий, погордливий у зрілості, багрянець.
Ще теплий вітер мусить править танець,
Де листя заспане очей не продере,

Але злітає зі свого гілля,
Вальсуючи в польоті невагомім.
І птаство, не притишуючи гомін,
Гайне в поля, де свіжа ще рілля...

І я ще зможу бачити тебе
Вечірнім сонцем в тісняві алеї.
Каштани послизнулися на глеї
І впали навзнак – очі до небес...

Тоді таки повірю в листопад.
А так – нітрохи. Листя облітає
Іще зеленим. Що там стало з раєм?
Він просто перевтілився в цей сад.

Де ми йдемо. Де яблука пищать,
Мов райські птахи, в мене під ногами.
І про свої устої моногамні
Надійні яблуні стомились сповіщать.

Ця осінь якась порвана й невдала.
І необ’ємна. В ній лише фасад.
І навіть цей зелений листопад
Не витворила, а звідкільсь зідрала.

Не вірю в цей зелений листопад.
Протиприродний, штучний, передчасний.
Багаття не горіли і не вгасли,
І вже тепер горітимуть навряд.

Але є ти. І я. І є наш сад...