вірші

Монолог жінки

Доторкнеться до серця краєчок цієї зими,
Ніби іскра металу, влетить в мої втомлені очі.
Ще півкроку життя цього ранку ступаємо ми.
Пригадаймо ж його хоч в останні хвилини урочі.

Облітають листочки останні – з легкої руки...
Вечорова зоря упаде на розпечені перса.
Перший крок до зими. Він сьогодні нестерпно важкий,
Мов холодне тепло щойно знятого шлюбного персня...

Припадаю лицем до дитячих – малесеньких – ніг...
Ще півкроку життя – а вони лише вчаться ходити.
Дай їм, доле, любови. Дай їй, доле, предовгих доріг,
Щоб не лише мене, а й себе їм вдалось пережити...

Ще півкроку життя. Смерть – за вічність чи, може, за мить?
Слід на білім снігу, де я нині калину ламаю.
А вона ж, як і ми, тільки-тільки націлилась жить.
А надії немає...Нема, бо її обламають.