вірші

Коли б на вогник мій зайшла Людина,
Коли б вона на вогник забрела,
Була б вона мені якраз родина,
Дізналася б, яка ж бо я гостинна,
Людина б не самотньою була!

Але чи то вже хата непривітна,
Чи зась мені запалювать вогні –
Дощі й дощі у шибку безпросвітно,
Залюблені у себе і амбітні,
Періщать, мов у Всесвіті одні.

Можливо, саме зараз, в цю ось днину,
В якімсь куточку міста чи села,
Під спів дощу з аранжуванням ринви
Чекає хтось на вогник свій Людину,
Котра хоча б на хвильку забрела...

Та як же так – ми на одній планеті –
Незустрічей планеті й Самоти,
Де коні болю в золотій кареті
Розвозять людям смутку стиглі кетяги, –
Не можем одне одного знайти...