вірші

Каштанопад...Каштанопад...
На вітрі почорнілий град,
Від осені зчорнілий і печалі.
Під тріск асфальту й гул землі
Каштани падають малі,
А як же хочуть спать в гіллі
Вони і далі.
Вони квітками вже були
І, наче юність, відцвіли.
І я ті зморщені квітки й сама жаліла.
Я відверталася від них,
Заплутана клубками лих,
І, знічена, ні в сих, ні в тих
Під ними тліла.
І бігла я кудись весь час,
Їх обминаючи щораз,
Але тоді вони були вже їжачками.
Мій біг на місці, як той птах,
Крило зламавши, бачить крах,
Жене від себе біль і страх
Вогню свічками.
І ось тепер каштанопад,
Від часу почорнілий град...
Цієї осені чомусь зчорніло все скрізь.
А я все бережу цей світ
На зламі...так...на зламі літ.
Здригаюсь, коли з пишних віт
Каштани падають...Привіт...
Чорнію наскрізь...