вірші

І не впокорюй долю – хай вона,
Що хоче, робить – наче кінь гривастий.
Десь з-під копит, мо", й викрешеться щастя –
Тримайся далі, геть від стремена!
Нехай летить, гарцює, чи стоїть –
Яка різниця, все одно не буде
По-твоєму. Та ще й засудять люди
Чи не кожнісіньку твоєї долі мить.
Я чую: ладен вибухнуть вулкан
З моїх грудей, мов вариво із пекла.
Нуртує біль, від когось вдало втеклий, –
Для нього та душа була мілка.
І ось знайшов! І прихисток, і дах,
І поживитись чимось вдосталь має,
І кров тече крізь нього водограєм,
І захлинається, немов у сітях птах.
А ви судіть. А ви собі судіть
Мене і вірш, що груди розтинає.
Все, що пірнуло, а таки зринає –
Це божевілля, розпач, розтин, хіть...
Усе, що непідсудне – ви судіть.
Бо ось воно – інакше, бо не ваше.
Виймайте з мене все й кладіть на чашу
І потопчіть усе заздалегідь.
На іншу чашу покладіть своє –
Усе, чим судите – чи звичаї, чи розум,
На терези не зиркайте вороже –
Там правосуддя вище настає.
Ніхто тут не розсудить. Мовлю знов –
Ані святий суддя, ані облудний.
Існує те, що зветься: Не – під – суд – не!
Поезія. Страждання. І любов.