вірші

День потемнів і злився
з темними шатрами дерев –
потовстілих, розкішних, умитих
попереднім іще дощем,
запах якого збентежив розпечене літо.
Світ симетрично й раптово
перевернувся з ніг на голову
і небо темніло, ніби земля,
а земля, умита дощем,
світилась зеленкуватим світлом трави,
з якої просвічували тендітні скелети...
Злива, о, яка розкішна злива
змила вчорашні печалі
з мого обличчя,
столітню втому з моєї спини,
і гілля моїх обвислих рук
стрепенулося, розправилося, злетіло,
перетворившись на крила.
Сині спалахи блискавки
розрізали небо,
наче темний похмурий метал
автогенами.
І лопотіли калюжами
засмаглі, немов хрущі, хлопчики,
і хрущі лопотіли крилами,
чомусь падаючи до ніг
з потемнілих шибок,
де, мабуть, спочивали...
Злива, липнева злива...