вірші

Чому – не знаю, а дощі люблю.
Їх монотонну мряку й прохолоду.
Їх довгождану каламутну воду
В напівживому спраглому раю
Земному, що зневірився чекать,
Що дощ лине й від спраги порятує.
І люди кличуть Господа не всує –
Спасіння просять, наче йдуть на рать.

Бо це ж нестерпно – спека без дощу.
Всихає корінь, знемагає тіло.
Човпуть підошви й на асфальті білім
Не вижити тоненькому хвощу,
Що той асфальт, немов науку, гриз,
А вже коли до сонечка пробився,
То сьомим потом, змучений, умився
Й засох. А вже тоді дощисько бризь...

Все, як в житті. Усе, як у людей.
Та вже ж гризеш асфальт життя міцнющий,
Забувши й те, що ти на світі сущий
Для щастя і спородження дітей.
Отак живеш, немов асфальт гризеш.
І сам собі ти не встановиш меж.

Чому – не знаю, а життя люблю...