вірші

А ти як в серце так запасти зміг?
Невже в мій храм ступив ти, як прочанин,
Коли я клала ту траву – звичайник, –
На щастя, на дорогу – під поріг?

Одне хотіла – вийшло навпаки.
Усе вже переплуталось на світі.
І колють пальці ще соснові віти,
Які взяла я з теплої руки...

Вже скоро очі вицвітуть мої.
Тоді я колір прокляну зелений.
Навіщо він, коли він не для мене,
А для трави, для зір і для гаїв?

Та схаменусь. Махну на себе: ать!
Такі думки народжує лиш відчай.
Лиш отакою – зболеною – ніччю,
Коли ніхто не може врятувать.