вірші

А протиріччя...Протиріччя...
Життя – то греблі протиріч.
А ще ж і Голос строго кличе.
А ще порожня стогне ніч...

А ще...а ще...в шаленім колі
Я падаю, мов на черінь,
Отак раптово, мимоволі
Щоразу від нерозумінь.

Не розуміють щирі друзі,
Не розуміють вороги.
Одних все меншає у крузі,
А іншим віддаю борги.

Борги і справжні, і уявні,
І з пальця висмоктані – теж.
Годинник цокає несправжній
На вищій із умовних веж.

І час відцокає нахрапом,
Стрілки вперед переведе.
Мене лишивши поруч з страхом,
Який у мене увійде...

А протиріччя...Протиріччя...
Життя – то греблі протиріч.
То чий же Голос мене кличе?
Навіщо кличе мене в ніч?

Та якось грізно, не нейтрально,
І кличе так, немов жене
Ввійти у тіло не астральне,
Що десь очікує мене.

А ще що хоче? Ще що хоче?
А я кричу, кручу, мовчу.
А що тут скажеш проти ночі?
Себе вмовляю я чи вчу?

І я молю усіх, хто поруч
Живе в одні зі мною дні:
Я всіх люблю. І я не покруч.
Тож станьте друзями мені!

І хай зникають протиріччя,
Хай рвуться греблі протиріч.
Прийдіть до мене. Я вас кличу.
Ми поговорим віч-на-віч.

І все те, що мені належить,
Все із здобутків ачи вмінь –
Усе віддам, немов безмежжя,
За зникнення нерозумінь.

Що протиріччя...Протиріччя...
Життя усе із протиріч...
...Ніхто не йде. Ніхто не кличе.
Лише порожня стогне ніч.