вірші

Катарсис

Я прийшла з глибокої висі
Така осіння самота
Не абстрагуюся ніяк
Порізало ступні
Все, що буде – нехай вже буде
Збреши
Це справді так
Я непомітна, мов серпневий верес
Блискавка
Такий холодний дощ
Дощі
Сни
Щира посмішка друга
Каштанопад
Чи радий ти, що так вона болить
Тиха і темна
Світ в обійми тобі не впаде
Надією вже котрий раз грішу
Цей день мені личить
Помовч, мій бідний страднику
І страшно, і красиво
Ось і все…
Місто, в якому колись
Як же тяжко мені!
Мов зародок, цей камінь
Під розлогою тінню ялини
Голочками хвої можна пошити
Вийшла з води
Бурштиновий пісок
І не впокорюй долю
Так, мов мороз міцний
Спини цю недозволену любов
Горобина ніч
Саме таким я уявляла
Такий собі звичайний чоловік
Той самий ліс
Нехай летить
Казка
Дзюркочуть дитячі ясні голоси
Всебачаче око найвищої сили
Коли я підходжу
Цей птах, мов на лихо
Вдалося вирватись в село
Врятуй мене, Боже
Послухать тишу ввечері в селі
Вже й справи наче впорала усі
Оце вже й осінь
Живу, як умію
Наче білі кораблики
Здаюся старша за свої літа
Кулька, надута диханням дитини
Закон тяжіння
Подумати наодинці
Розливаю туман
Плакала скрипка, схлипуючи
Нехай тобі прибуде
Німий
У Всесвіті, у просторі, у часі
Вересневе весілля
Кипіть в смолі у пеклі?
Випадок
Розкладаю знов за кольорами
Кішка сіра
І, склеєне вкотре
Дорого, не закінчуйся моя…
Я серед світу, наче сирота
Він завжди жив
Від чого очі відцвіли у Вас?
Століття минають
Як річка від сонця весною
Усе-усе на світі є Любов
І дощ нічний
Простягни мені руку
І теплі-теплі пагорбочки губ
Із смолоскипів вечора прийшов
Нічого не лишилося на світі
Що мені в полум’ї свічки згорає?
Любов’ю за любов – і сміх, і гріх
Синові

Коли б на вогник мій
Я самотня була
Туман завис
І ситі, й розпашілі, й на авто
І не за себе страшно – за дитя
Таке нещастя – ця моя любов
Полювання
Село лікує душу й тіло
Дощі приносять сон
На відстані від міста
А ти як в серце так запасти зміг?
В моїй малій кімнаті на стіні
Коли минають весни і роки
Як воно почувається
Треба сміятися
Сіявся міленький дощик
Спиняюсь, де дороги заворот
У цих рясних дощах втопилось все
В Європу?
А можна було б знайти
По той бік Галактики
Різдвяний вірш
Монолог жінки
Великі, бездонні, темно-сірі очі
Зима набридла
Гіркота. Глупота. Глухота
Ці маленькі будинки у місті
Тихо на світі
Мишеня
В це коло я ввійду
Сльоза вже не покотиться
Гроза
Ранок
Не вірю в цей зелений листопад
Від найдовшого дня
День потемнів і злився
Природа трудилась
Від смеркання і до світання
Ще вчора виноград
Мамо, наша хата розвалиться
Циганська пісня
Але ж без мене теж
Цей вечір, мов юнак
Це світло попереду
Чому – не знаю, а дощі люблю
О, я тепер не та
Соромлюсь слів красивих
На луках далеких
А протиріччя…
Зустріла лотос
Це чекання німе
Так болить
Ніжними губами доторкнувся
Танцюють привиди в уяві
Приснився танець
Тільки чорні птахи на снігу
Неба лазур
Так музика брела
О, як він кружеля
Буде печеня
Оце твоя поезія – вода!
В мені пані живе Ніхто
Я лиш художник, що малює квіти
Стихає буря у душі
Я думаю отак собі щодня
Настануть скоро холоди
Не хочу на руїнах будувати
Вже холоди настали
Я не хочу тобі завдавати болю
Відсторонитись від гидоти
Тільки власне пекло відпускає
Тримай, чорнокнижнику
Я пам’ятаю дні
Зустрінься мені другом і не більш
О, Боже, я вже знаю суть депресії
Тиша
Сьогодні все погано
Тебе немає і немає свята