вірші

Звичайник

Послухай, доню, я тобі скажу:
Ось підбери волоссячко клечане,
Переступи відчуження межу,
Повір не в мене, а в траву звичайник.
Гірської квітки барви непрості
І я до неї простягаю руки.
– Постій, – то бабця. – Трішечки постій.
Ця квітка – від неволі і розлуки.
Вона синіє лиш на схилі гір
І тільки там, де сонце сходить рано.
Вона чарівна, хочеш вір-не-вір,
Але вона твої загоїть рани.
І я знайшла ту квітку на зорі.
Я на верхівку дерлася крізь ночі.
Коли схід сонця поруч загорівсь,
Якби тоді мої ти бачив очі...
Можливо, ще зустрінеться мій Гріг
І в звуки переллє німий той відчай,
Той крик німий: переступи поріг,
Переступи поріг мій, чоловіче...
Чекала дива, наче кам’яна.
З тих пір вода крізь мене бігла тала.
Тремтлива, наче давнішня вина,
Не каменем, так деревом я стала.
А синьо-фіолетова трава
Роки лежить під призьбою і бачить,
Як буря листя з мене обрива
І будку вистеляє ним собачу...
І тільки вітер зрозуміти зміг,
І, завиваючи, тебе і досі кличе:
Переступи, переступи поріг,
Переступи поріг мій, чоловіче...