вірші

Заповіт журавлиного ключа

Щороку проводжаю журавлів.
І попередній не затихнув біль ще –
Знов одлітає ключ... Кричить... Знімів...
Люблю його, далекого, ще більше.

Я чула: птахи сторожко мовчать
На передвирійнім прощальнім вічі.
А як летять – просторам клекотять,
Про те, що й предки в древньому сторіччі.

Я зважилась озватися до них,
Бо трохи знаю журавлину мову.
Гукнула ввись: до зустрічі, братове!
До радості прийдешньої весни!

Побігла ген, за криком журавлів,
То стернями, то ріллями – крізь осінь.
І – зрозуміла кілька їхніх слів,
Що збереглися в пам’яті назовсім:

«Усе живе од смерті бережи.
Земля одна-однісінька на світі.
Якщо тобі не вродить – вродить дітям, –
Коли не стане поле їм чужим...»