вірші

Я вигнана собака, що втратила шик від вітру, дощу і бруду.
І шкірою, кожною клітинкою якої я відчувала, що мій господар – найкращий,
Відчуваю тепер тільки холод. Холод... Холод... Холод...
Я – вигнана собака. І не вмію вже радіти навіть знайденій їжі,
Навіть сміхові дітей, що бавляться в пісочниці.
Хоча вдячно притуляюся до ручки дитячої, що гладить мене: яка печальна собака...
Я вигнана собака... Тільки дивлюся вслід моєму доброму господареві,
Котрий так любить собак, що дозволяє їм, доки вони маленькі,
Кусати свої руки – великі, випещені, талановиті руки...
Я теж їх кусала, а він сміявся...
Він так гарно сміявся, ніби вся доброта світу
Вмостилася в його очах...
Я вигнана собака... Відчула, що мене виженуть, коли господар ще сміявся.
І ні про що не здогадувався.
Він ще не знав, що вижене мене, бо ж навіщо тоді приручати?
Я вигнана собака... Сама себе вигнала, щоб, подихаючи під парканом,
Востаннє подумати, що мій господар – найкращий.