вірші

Він покликав. І я крізь прокляття
Йшла туди, де ніхто ще не йшов.
Цілувала прогнивши розп’яття
І на ньому від рук його кров.

Вітер пік мене, сумніви сіяв,
Вишкрібаючи душу до дна.
Я давно вже чекала Месію,
Бо стомилася в світі одна.

Я дитятко ростила і колос.
І, здавалося, щастя знайшла.
Та зривалась з постелі на голос.
Зупинялася. Й далі не йшла.

Хто тесав йому хрест на Розп’яття?
Чи зустрілось тому каяття?
Чи продертись вдалось крізь латаття,
Зрозумівши, навіщо життя?

А розп’ятих потік не спинявся
В лабіринтах оголених плах.
І однаково легко вбивався
Цвях останній і перший цвях.

Озираюсь раптово і бачу,
Що його поглинає імла.
Я не вмію. Тому я не плачу.
А недавно була ще земна...