вірші

Ці руки грілись на моїм плечі
Аж доки стали припікати тіло,
Немов залізом каленим. А я,
Не скрикнувши ні разу,
Посміхалась.
Я так тебе любила, що даремно
Було відчути біль мені фізичний.

А ці слова, немов із пластиліну,
Такі липкі, і сірі, і обтічні,
В яких заглиблено усі відтінки глуму,
Жорстокості, непевності і страху.
Вони щодня точили мою душу,
Немов із стелі темної краплини
Води холодної.

А я іще не знала, що поволі
Я можу збожеволіти від болю,
І так тобі безпечно посміхалась.
Я так тебе любила, що могла б
Іще одне життя терпіти муки.
І ти прожить дозволив це життя.