вірші

Сповідь запаленої свічки

Я із тих, що хвалебних
Речей не сприймають і духу.
Лиш печаль на півсвіту –
Ти віриш в обличчя оце?
Я із тих, із ганебних,
Що й сонце образять, мов муху,
Коли сонце настирливе
Надто мені допече.

Я щоночі вві сні
Добиваюсь до тебе житами.
Ті високі жита –
Мої стіни, і дах, і постіль.
Почекай, я іду,
Я до тебе тягнуся літами.
Але ти в моїх снах
Невблаганно щоночі не стій.

Ти невидиме світло.
Ти марево. Fata morgana.
Невмолимо далеке
Мого порятунку плече.
Я ридаю сама,
Наче музика в храмі органна.
Ти не підеш в той храм
І тебе вона не обпече.

Я надовго в цей храм.
І мої всі із трепету руки
Світлу свічку запалять –
Себе – і згоратиму геть.
Я із тих, що вмирають,
Пізнавши найтяжчії муки.
А й тоді їм не здасться
Солодко-жаданою смерть.