вірші

Повернена ікона

Діти затямлять навіки хрестовий цей хід.
Як би не склалось, а в пам’яті буде до скону,
Як на Великдень якраз принесли
В церкву ікону.
І цілували в пошані багатий оклад.
Як тоді в дзвони дзвонив
Втаємничений Григір!
Понад отавами дзвін і садибами над.
Бігли на вигін,
Гарні стелили на землю лляні скатерті
І розкладали по краю принесені яства,
Доки знаходилась Божая матір в путі.
Ясно як! Ясно!
Високо, високо, аж на найвищій горі,
Там, де збігаються знизу стежини вузенькі,
Матір всезнаюча тихо всміхнеться тобі,
Так, ніби ненька.
Потім спитає: А як ти, дитятко, жило?
Що ти для світу, не тільки для себе, надбало?
Що найсвятішим тобі, найдорожчим було?
Жиєш недбало...
Скрикнеш і, мовивши щось, на коліна впадеш.
Може, і вимолиш десь для душі порятунку...
Та зрозумієш, що досить безславно живеш
І до ікони притулишся – для поцілунку...
Золотом свято на сонці ікона сяйне.
Як за душею щось маєш високе, то прошу:
Ти поведи по крутезній стежині мене
В церкву у Гошів...