вірші

Полонинська ніч

Намисто брязь – розірвався разок.
І спрага душить – не до казок.
Та що там намисто й спрага...
Не чую, як ноги мої гудуть –
До справжньої ватри погрітися йду.
Цілуємось – я й дворняга.
Я довго блукала – шукала людей,
Ходила хіба тепер знаю де,
Як зблиснула раптом шиба.
І тисячу років сьогодні мине
З тих пір як терпляче чекає мене
Простора вівчарська колиба.
Там справа жагучий тріщав вогонь
І в присмерку тіні обличчя твого
В смерекових стінах горіли.
І бринзи біліла гора при стіні,
І колом сиділи старі вівчарі,
І руки великі гріли.
Я жінка, й терпіння мого межа
Скінчилась, і я тепер – ведмежа,
Скрутилося – спати хоче.
І ліжник прослав мені сивий вівчар,
І вдячність гаряча в моїх очах,
Тобі, полонинська ноче...