вірші

Оберіг

О, земле моя...
І коріння, яке в тобі глибоко...
І дідівські могили
Сивіють уряд під горою...

Повільно лопати вгризались в промерзлі пласти.
Діди спочивали. Цигарку смалили по черзі.
І піт утирали з лиця шкарубким рукавом,
Бо люта зима, і земля таки добре промерзла.
Бабусю, навіщо ж так рано, раптово – туди?
Хіба Ви давно на шляху тут мене зустрічали?
...Я йшла до бабусі. Востаннє. Не чула ходи.
Мовчали сніги. І могили. І люди. Мовчали.

Бувала рідко останнім часом.
У справах завжди, робота, втома...
А Ви просили: лишись до завтра,
Десь кінь є в казці, що мить – і вдома.
На шлях зі мною ішли ледь світу,
Бо не знайшлося коня такого...
О, як я бігла б, о, як летіла б...
Нема до кого...

У літо дитинства на кладку легенько ступлю.
Джерельна вода холодитиме втомлені ноги.
Я знаю багато доріг, по яких я ходжу.
Кінець їхній тут і початок отут їм, дорогам.
Я трохи посиджу на кладці і далі піду.
На Ваше подвір’я вже навіть поглянуть боюся.
Там верби спиляли. І люди чужі там живуть.
І айстри не сіють, які Ви любили, бабусю...

Святий мій оберіг – земля з ції могили
В промерзлих пальцях...
Жила людина, долю не гнівила,
Полола в грядці.
Плекала квіти і в саду зривала вишні.
Борола, як могла, біду.
Жила, як вийшло.
А вийшло пекло мовчазне –
Прокляті роки...
Вона щаслива не була.
Затихли кроки.
Спустили в землю і пішли...
Постійте, люди.
Бо вже не буде більше її... Уже не буде.