вірші

На серці тяжко. І на спині сіль.
Ще й біль такий, немов хто душу видер.
І предків непідкупних голосінь
Не чути вже через гармидер.
Багатотонні стогони машин
Пов’язли  у розпеченім асфальті.
Не відірвусь, мов хто мене пришив,
Від крихти правди на газетних шпальтах.
Кульбаба квітне. Золота земля.
Чи не занадто золота багато?
І хто легкі кульбаби окриля?
Прадавнє сонце? Найновіший атом?
О, жовті квіти потойбічних сил...
То що той колір – вічний символ нації?
Чи в голубому відблиску роси
Народжуються діти радіації?
Я не розводжу в розпачі руками
У грізнім вирі тисяч голосів.
Коли зростають діти кріпаками,
Не всім уже однаково. Не всім.