вірші

Матерям «афганців»

Сорокалітні, гарні, молоді,
Стрункі тіла у чорних шатах горя,
Щодня приходять до німих могил,
В яких живуть самотні їх сини
(Нікому невідомо, чи сини,
А чи пісок в тих цинкових гробах,
Що їх «тюльпани чорні» привезли,
Як є віконечко, то що ти в нім побачиш...)
А в царську армію одинаків не брали…
О, чорний страх гірких розчарувань,
Гірких прикмет обкраденої долі...
Такі хвилини, як вода і час,
Підточують не тільки душу – камінь.
Такі хвилини виточили вже
Скорботні зморшки край губів глибокі.
Там біль ховається і я себе ховаю,
Аби прорватись врешті-решт рікою,
Гірським потоком, що змете з дороги
Все тимчасове, зведене із фальші,
Усе, що нас каліками ростило...
Ми покручі в цім світі, ми мутанти.
Нам страх батьки із генами давали.
Як ми такі, чи можемо тепер
Дітей для щастя іншими ростити?
А ті, сорокалітні, молоді,
В яких ніколи ні дітей, ні внуків
Уже не буде,
Нащо вони йдуть слухняно так в училища і школи?
Навіщо ми запрошуємо їх,
Аби вину за страх свій притупити?
Якість ми й справді вишукано вбивчі...
То ми такі... То ми такі... То ми...