вірші

Лаурі і Полю Лафарг

– Чорніють птахи на гіллі рядочками.
Як довго грудень. Голо. Ні листочка.
Нестерпно важко і нестерпно біло.
Душа летіла, птахою летіла...
О, як тебе просила: донеси
Важку любов, мов крапельку роси.
Тобі сказати, чим жива ще я?
– То потім, потім, дівчинко моя...

Посивієм. Побачим. Не заплачемо.
Ми стільки років разом сонце бачимо...
Засвічені для радості коханням,
Зоря вечірня і зоря найрання
Схиляються над доньчиним лицем.
Який портрет змальовано митцем...
І я вдивляюсь в нього – я й не я...
– Не треба суму, дівчинко моя...

А я тепер в минуле наше лину.
Спасибі, доле, за оцю хвилину,
За таїну прекрасних спільних весен,
За верби, що схилилися над плесом.
Немов остання, вже секунда кожна.
Без тебе на землі мені не можна.
Колись давно тобі клялася я...
– Я пам’ятаю, дівчинко моя...