вірші

Квітка могилянка

Запам’ятаймо тридцять третій рік.
Страшнішої немає в світі дати.
І тих запам’ятаймо, хто прирік
Мільйонами вкраїнців помирати.

Лишилось мало тих, хто розповість,
Чому гіркі в полтавських селах вишні...
То кров померлих в сік брунатний вийшла,
Щоб донести страшну нащадкам вість.

Попріли повні засіки зерна.
І хліба запах втоплено у літі.
Аби не стало нас на цьому світі.
Ото він, страх, і досі нас згина...

Хто виривав картоплі гниль і слизь
Із ручок напівмертвої дітвори,
Молився лику віспянім потвори,
Чи ж богові опісля він моливсь?

Низькі могили у моїм саду.
Лежить мій рід, обвитий гроб-травою.
І я питаю в себе у живої:
Якою я туди до них прийду?

Боюсь могил і близько, і здаля.
Весною, коли сад мій квітне п’янко,
На них тоді ворушиться земля
І піднімає квітку-могилянку.