вірші

Він мовчить і мовчить.
І у долі прощення не просить,
Що не зміг обернутись
І плюнути їй же в лице,
Невідомо за що свої ноги залишивши босі
Між розірваних трупів.
То звідти мовчання оце.
Розказати б хоч щось.
Та країна байдуже не слуха.
Чи то правди не прагне, чи зручно ту правду не знать.
Ради чого хоч зараз ми так затикаємо вуха?
І шукаємо що, і кому вдаємо благодать?
Те, що хочеться чути, нам скаже «афганська еліта».
Так їй зручно, еліті, фанфарно про подвиг трубить.
А розірваний хлопчик посеред двадцятого літа...
Він найбільше хотів до народження сина дожить...
Він мовчить і мовчить і у долі прощення не просить.
А на лівім плечі...
То зашита граната пече.
Щоб як руки відірве, то смерті всміхнутися косо
Й молодими зубами дістати те ліве плече...
Може, вечір не ворог?
Чи сон, що всміхається ласо?
Сплять знесилені хлопці, якісь неживі, мов мішки.
І піском присипається тепле розкидане м'ясо
І полощеться вітром гілля, а на ньому кишки...
Він мовчить і мовчить і у долі прощення не просить.
І вона не збирається вголос по ньому тужить.
І давно по щоках не збігали ні сльози, ні роси.
І ніхто не спитає, чи хочеться жить...