вірші

Іди собі, болю

А тії калини біля двору
Стільки забіліло-зацвіло...
Вперто пнеться сива стежка вгору,
Що дітей виводить за село.

...Всі дрібнички в пам’яті нанизані
І дитинство згадкою на мить
Раптом зойкне пальчиком розрізаним,
Чи коліном збитим защемить.

З того болю стільки було галасу...
Та знімала біль мені легка,
Лагідно до ранки притуляючись,
Зморшками порізана рука.

Баба Настя вже старенька дуже,
Бабі Насті дев’яносто літ.
Вже вона маленька і недужа,
Біла-біла, мов калини цвіт.

«Їде козак
Через золоту могилу
На білій кобилі.
Кобила стане,
Моїй маленькій
Русявій внуці
Біль перестане...»

Може, то від ласки непідробної,
Може, від любові і тепла,
Може, від її обличчя доброго
По щоці сльозина потекла.

«Іди собі болю,
Де й звірі не ходять,
І зуби не точать.
Де вітер з горою,
Мов брат із сестрою,
Про щось розмовляє –
Гуляє, гуляє...
Іди собі, болю...»

Болі мої вищають і більшають,
Сумнівів зав’язується нить...
Виростають з серця мого віршами.
Цілий світ тепер мені болить.

Тим живу. І болісно втрачаю
Друзів, рідних, вроду і роки.
...Як мені тепер не вистачає
З рівчачками-зморшками руки...