вірші

Гнемося так, немовби всі віки
Нам подавали мед лизать на вінцях
Чужих горшків. Нещасні українці,
Ви ж маєте мозолі в пів-руки!

О, розігнімось, браття. Час згадати,
Чиї невдячні діти ми таки.
І землю поцілунками вітати –
Її колись топтали козаки.

О горе нам, безбатченкам по суті...
Яка крихка, мов глиняна, душа...
Як очі в очі предки нам забуті,
То що той погляд в пам’яті лиша?

Проснімось, друзі. Випаде роса
На наші плечі, вустонька і вії.
Повернеться утрачена краса
І змиє слід останній летаргії.

Сьогодні, рідні. Завтра буде пізно.
Любіть Вітчизну вдома, а не десь.
Пекельно-справжньо. Гордо, а не слізно.
Днесь.