вірші

Двері відчиняться – зайде сонце
І розріже похмурий ранок прийдешнього дня
Білим ножем по білій скатерці дійсності.
Де я, що так пронизливо свище вітер
І так мені незатишно в цьому світі?
Де я? Бо зі мною лиш тіні
І нічого-нічого справжнього...
Де я? Що не можу тебе докликатись...
Де я? Що так мені холодно,
Коли поруч хтось розпалив розкішне багаття...
Де я? Що бачу лиш незворушне дерево біле,
А на ньому білого птаха чужого щастя...
Де я і хто зі мною, коли я чую голос,
А руки простягнувши, натикаюсь на білу пустку?
Де я, що найліпші слова нічого не значать,
Скільки б я їх не добирала?
Де я, що не можу злетіти,
А вміла ж, уміла?
Де я, що не можу розминутися з печаллю?
Хай би ж хоч вона була кольорова,
А то біла-біла...
Де ж я?