вірші

Чи скіфка, чи хазарка – я дикунка.
Я відтиск плоті на прадавній глині.
Язичниця – шукаю порятунку,
Бо вже мені нестерпно жити нині.
Мого життя стрімкі тисячоліття
Так мегатонно придавили груди,
Ні продиху, ні погляду крізь віття
Старих віків, можливо, вже не буде.
Не вибратися з кола під Халеп’ям.
Не підвестись з-під скіфського кургану.
Лежу між стріл, між гривн та між череп’я
І чую: кровоточать мої рани.
І це єдине, що дає мені
Відчути сонця промінь між травою.
Себе відчути знову в стремені
І зрозуміти, що я є живою.
Що я не помирала ні на мить,
Що ні на мить я не скорилась долі,
Що кров моя ще в жилах струменить
Одним-єдиним прагненням – до волі.
І я підводжусь із глибин поволі.
Крізь товщу ґрунту, крізь підземні води,
Аби свою волелюбиву долю
З’єднати із твоєю, мій народе.